Анжеліка Пащенко-Висіч: "Коли у бій ідуть почуття, прогнозувати щось марно"

Анжеліка Пащенко-Висіч

— Багато чого ви вже досягли, які плани на майбутнє?

Я. Ч.: — Зараз готуюся до конкурсу «Міс Україна», подивимося, що там вийде. Тому якихось далеких планів на майбутнє стараюся не вигадувати.

А. П.-В.: — На кожному життєвому етапі потрібно ставити якісь реальні цілі. Людина має бути активною і ніколи не зупинятися. Тоді вона буде цікавою для оточуючих і оточуючі будуть цікаві для неї. Наразі моєю метою є випускні іспити доньки. Як би це банально не звучало, але я дуже хвилююся за неї й намагаюся її різними способами підтримувати. Цей рік дуже відповідальний для нас. Христинка закінчує школу, потім потрібно думати про вступ до вищого навчального закладу. І крім того, не потрібно забувати про себе. Буду продовжувати займатися улюбленою справою і розвиватися далі. Я відвідую курси англійської мови. Головне для мене — не стояти на одному місці.

— Ярославо, а чи змінилося твоє життя після перемоги на обласному конкурсі краси?

— Загалом у житті нічого не змінилося, але цей рік я не забуду ніколи, а ще своїм дітям буду розповідати. Багато вражень, багато нового мені вдалося побачити і відчути: я стала «Красунею Закарпаття — 2007», вперше поїхала на море, зараз живу в передчутті нового конкурсу. Взяла участь у конкурсі краси не для того, щоб мені підтвердили те, що і так є. У мене це був просто спортивний інтерес. А загалом для мене важливішою є думка близьких мені людей, до неї я дослухаюся.

— А як відреагували друзі на твою перемогу?

— У мене мало друзів, з роками їх ще менше. Мені було дуже дивно, коли після конкурсу жодна моя так звана подруга навіть не привітала мене. Але рідні, звичайно, раділи зі мною.

— Анжеліко, а чи можете пригадати, що для вас означала перемога на всеукраїнському рівні і як відреагували ваші друзі, близькі?

— Ой, ну ця подія спричинила справжній фурор в Ужгороді. Мало хто тоді вірив, що дівчина з провінційного містечка, приїхавши на конкурс, зможе перемогти. Але було дуже приємне відчуття, коли мене вітали і викладачі, і друзі, і рідні. Це дійсно було щось незабутнє.

— Ярославо, які відчуття перед таким відповідальним кроком, як участь у всеукраїнському конкурсі? Ти ж представлятимеш Україні вроду закарпатських дівчат?

— Коли я перемогла в обласному конкурсі краси, відчула впевненість у собі настільки, що була переконана майже на 100 %, що можу перемогти і на всеукраїнському конкурсі. Однак з часом я знову почала сумніватися. Зараз у мені є якась невпевненість через те, що я не знаю, що буде на «Міс Україна». Та бажання перемогти звичайно, що є.

А. П.-В.: — Я згадую, що більше переживала перед місцевим конкурсом краси, який проходив в Ужгороді, можливо, через те, що вдома багато хто тебе знає, тому відповідальність більша. А на всеукраїнському конкурсі вже не відчувалося таких переживань і я почувала себе більш відкрито. Однак те, що це буде перемога, я не очікувала.

— Ярославо, тобі подобається твоя робота, не плануєш займатися модельним бізнесом?

— Ні, модельним бізнесом займатися навідріз відмовляюся.

— Анжеліко, розкажіть, як так сталося, що через 18 років ви таки повернулися до конкурсів краси, але вже не як учасниця, а як організатор?

— Шкода, але в той час цим конкурсом всі можливості й обмежувалися, ні про який модельний бізнес не йшла і мова. Був ще міжнародний конкурс «Міс чарівність», але в ньому я вже участі не брала, бо вийшла заміж. Та життя продовжувалося, я народила доньку, займалася її вихованням. І ось пройшло стільки років і я повернулася до цього так званого «конкурсного руху», в першу чергу завдячуючи Наталії Вороні. Мабуть, у житті немає нічого випадкового.

— Чи бракує вам чогось, аби відчувати себе щасливими?

Я. Ч.: — Я не можу конкретно відповісти, чого мені бракує, щоб бути щасливою. Є багато чого, що мене на сьогодні не влаштовує. Так, наприклад, мене не дуже влаштовує моя робота, хотілося б її змінити. Побачимо, що буде після конкурсу, саме він внесе корективи в моє життя. Крім того, я живу в Чопі, але ми з сім’єю завжди мріяли жити в Ужгороді. На жаль, поки що не вдається здійснити цю мрію, та в майбутньому я неодмінно переїду до Ужгорода, бо в Чопі жити не збираюся. Це місто мені не зовсім подобається.

А. П.-В.: — Можливо, потрібно задуматися і над влаштуванням свого особистого жит­тя, адже сама виховую доньку. Просто знаю, що коли в бій ідуть почуття, прогнозувати щось марно. А так, я вважаю себе цілком щасливою людиною.

— Наша зустріч не випадкова, незабаром усі відзначатимуть 8 Березня, хотілося б дізнатися, що для вас означає цей день?

Я. Ч.: — 8 Березня для мене — це привід гарно провести час. Так збіглося, що в моєї двоюрідної сестри у переддень жіночого свята день народження і ми відзначаємо її день народження завжди разом з 8 Березня.

А. П.-В.: — Загалом для мене 8 Березня — це справді свято. Більше того, я люблю вітати з цим святом усіх оточуючих жінок. Прикро, але дуже багато сприймають цей день скептично. Можливо, це в мене з дитинства залишилося, але я вважаю, що це гарне свято і воно повинно бути. 8 Березня — це традиція, у цей день ми вітаємо бабусь, мам, дівчаток. У нас не так багато таких світлих весняних днів. Хоча зараз 8 Березня вже не приділяють такої великої уваги, раніше це була справжня феєрія. Сьогодні ми відзначаємо окремо День закоханих і молодь в основному фокусує свою увагу на ньому. Я спостерігаю це по моїй доньці, для неї це був справжній ритуал — замовляли торт у формі серця, все, як має бути (сміється — Авт.).

— А чи можете пригадати якийсь особливий жіночий день, який закарбувався у вашій пам’яті назавжди?

Я. Ч.: — Якогось особливого святкування цього дня в мене не було, але посилена увага чоловіків цього дня, безумовно, завжди присутня.

А. П.-В.: — Запам’яталося 8 Березня, коли я працювала ще в Ужгородській мерії, близько 10 років тому. В нас у колективі було дуже багато молодих дівчат і чомусь запам’яталося, як міський голова створив для нас справжнє свято. Було багато квітів, теплих слів, банкет. Подробиць, звичайно, вже не пригадую, але цю позитивну атмосферу забути не можу. Це справжнє жіноче свято в колективі.

Анжеліка Пащенко-Висіч: за її плечима не одна перемога. Навчаючись в УжДУ на біологічному факультеті, перемогла в обласному конкурсі краси, а в 1990 році взяла участь у першому в історії України конкурсі краси і була визнана найкращою. У 1991-му народила доньку Христинку, 4 роки перебувала в декретній відпустці. Цьогоріч дочка закінчує школу. Пізніше Анжеліка Пащенко-Висіч два роки працювала радницею міського голови в Ужгородській мерії. Далі почала займатися власним бізнесом і майже забула про захоплення молодості. Однак минулого року разом з Наталією Вороною розробили та втілили в життя ідею відновлення традиції проведення обласного конкурсу краси. Сьогодні Анжеліка — директор закарпатського конкурсу краси «Красуня Закарпаття»...

Ярослава Чорна: виповнилося 19 років, навчається у Київському славістичному університеті, опановує спеціальність «фінанси». Наразі працює в страховій компанії, що не пов’язано з фахом, але в майбутньому планує працювати у державній установі. У неї невеликий життєвий досвід, але вона показала, що вміє перемагати. Торік Ярослава Чорна стала переможницею регіонального конкурсу краси «Красуня Закарпаття — 2007». Зараз живе в очікуванні всеукраїнського конкурсу краси «Міс Україна — 2008». Хтозна, можливо, саме їй передаватиме корону «міс» Ліка Роман 30 квітня.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати